Коронавірус

Подробности

Категория: Михайло Мілян (Милий)

Опубликовано 02.10.2020 17:15

   За кілька місяців карантину культурний простір нашого міста збагатився  декільками мистецьких проєктів, які присвячені пандемії й усьому, що з нею пов’язано. Костянтинівські поети також не могли оминути цю тему у своїй творчості. До вашої уваги – вірші Михайла Милого, написані в часи пандемії.

Коронавірус

Невже ви ще не зрозуміли,
Що страх і паніка — це вороги?
Вони міцні, неначе ланцюги,
За душу нас схопить зуміли.
Ще трохи, може б, задушили,
Та все ж таки уберегли Боги.
Невже ви ще не зрозуміли,
Що страх і паніка - це вороги?
Про це усі нам ЗМІ шуміли:
Нема чого боятись навкруги,
Ховатися за знані корог´ви.
Та нас, немовби підмінили.
Невже ви ще не зрозуміли?

***

А за вікном цвітуть тюльпани.
Трава зелена. Люди в масках.
Коронавірус, тож, будь ласка,
Всі залишайтесь вдома, громадяни.
Колись щасливий час настане,
Закінчиться ця свистопляска.
А за вікном цвітуть тюльпани.
Трава зелена. Люди в масках.
Ми розіб'ємо всі кайдани,
Потерпить вірус цей фіаско
Кудись подінеться, мов ряска.
А за вікном цвітуть тюльпани.

***
З усіх боків ми чуємо одне:
«Сидіти вдома! Самоізоляція».
Так по домівках розповзлася нація,
Чекаючи, коли оце мине.
Та дехто цього не збагне:
«Яка така в нас ситуація?»
З усіх боків ми чуємо одне:
«Сидіти вдома! Самоізоляція».
Там вірус із короною — страшне.
Іде всесвітня окупація.
Це справжній жах, а не екранізація.
«Перечекайте вдома, головне»» —
З усіх боків ми чуємо одне.

***

І чому я не змія?
Впав би в сплячку на три роки,
Не робив би зайві кроки,
Та й проспав би жах цей я.
Була б нова течія.
Додала і сил ще трохи.
І чому я не змія?
Впав би в сплячку на три роки.
Що ти скиглиш, як дитя,
Та надув, як кулю, щоки
Ще й тріскочеш, як сороки?
Бо одне у всіх життя.
І чому я не змія?

***

«Скоріш надіньте маску захисну» —
Усі нам радять і благають.
Хоч не дали, та надихають.
Загрозу бачать в цьому ще й страшну.
Тому поширюють цю новину,
Бо рацію і справді мають.
«Скоріш надіньте маску захисну»-
Усі нам радять і благають.
Та багатьом оце у дивину.
Вони інакше ще вважають.
Допоки рідних не ховають.
Жахіття ще не бачать глибину.
Скоріш надіньте маску захисну.

***

Усі ми ходимо по лезу.
Коронавірус меж не має.
Скрізь непомітно сам сідає:
На п'яну голову й тверезу,
А ще на дах і на березу.
Ні в кого дозвіл не питає.
Усі ми ходимо по лезу.
Коронавірус меж не має.
Ще звідусіль я чую тезу —
Сидіння вдома вимагає
І вибору не залишає.
Ще краще вдатись до аскези.
Усі ми ходимо по лезу.

***

Навіщо людям зброя, війни?
Світ досягнув небачених висот:
Створив невидимих для нас істот,
Які проходять і крізь стіни.
Страшні, мов біди, що стихійні.
У мозку — начебто переворот.
Навіщо людям зброя, війни?
Світ досягнув небачених висот.
Здобутки ці революційні.
Суспільство навертають до мерзот,
Приховують, як завжди, назворот.
Вдають — вони у цім не винні,
Щоб ми були усі спокійні.
Навіщо людям зброя, війни?

***
Надіньте, прошу, зараз маску захисну.
Коронавірус поруч. Обережно.
Весь світ в напрузі, всім бентежно.
Себе убережіть за будь — яку ціну,
Бо він несе усім загрозу ще й страшну.
Виконуйте сумлінно і належно:
Надіньте, прошу, зараз маску захисну.
Коронавірус поруч. Обережно.
Для деяких цей заклик, може в дивину,
Тому й поводяться необережно.
Життя одне, на жаль ще й не безмежне.
Надіньте, прошу, зараз маску захисну.

***

Яке це щастя — є робота!
Набридло вже сидіти вдома.
Від карантину, друзі, втома,
Та й підробити десь охота.
Бо безгрошів'я, як гидота,
Причепиться, ще й несвідомо.
Яке це щастя — є робота!
Набридло вже сидіти вдома.
Ось тільки вийду за ворота —
Підхопить сила невідома
І зрушить з місця нерухоме.
Усе зумію, бо охота.
Яке це щастя — є робота!

***

Сподівайся, терпи та чекай.
Ще роби, що залежить від тебе.
Подивися, у чому потреба
І виконуй усе зазвичай.
Руку завжди на пульсі тримай.
Не журися, одне тільки треба:
Сподівайся, терпи та чекай.
Ще роби, що залежить від тебе.
Полюби своє місто і край
Та частіше дивися у небо,
Не цураючись навіть нескреба.
Важко стане, то знову згадай:
«Сподівайся, терпи та чекай.».

***
Я лікар — пам'ятаю щохвилини
Й тягну каната між життям і смертю
В сумній і нескінченній круговерті
І не втрачаю ще обличчя — бо людина.
Щоб не перетворитись у тварину,
Яку заб'ють, чи можуть шкуру здерти.
Я лікар — пам'ятаю щохвилини
Й тягну каната між життям і смертю.
Страшнішої не бачив ще картини.
Кажу, як на духу, це вам відверто.
Тому й роблю усе я вперто.
Бо рятувати треба всі родини.
Я лікар — пам'ятаю щохвилини.